І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Уявив себе посеред безкрайого лану, і чорну горошкувату землю під ногами, що пахне гірким пирієм та розімлілою духмяною вологістю, високе блакитне небо над головою й лоскотливий вітерець, що обдуває розхристані груди… Уявив оте все, і його великі, дужі руки аж защеміли від невигойної хліборобської туги за чепігами плуга!..

«Дорого ж ви мені, воріженьки, за все це заплатите! — мстиво подумав Микола, блимаючи часто очима. — Знайдеться куля і для Ганжі, і для Івасюти, та й ще для когось…»

І хоч всі оті, що за час перебування Миколи за кордоном терпляче навчали його, споряджали та наставляли, хоч вони строго-настрого наказали забути про всі особисті кривди, не здумати зводити порахунки із особистими ворогами, а займатися лише справою, яку йому доручили, Гайдученко зараз і не збирається дотримуватись їхньої заборони. «Легко вам там базікати. А побули б ви отут та побачили б сплюндроване своє хазяйство та замучену матір… Нічого вам не станеться, як я стукну одного-другого. Покладу, кого треба, а там — шукай вітра в полі!..»

Тим часом мати уже затопила в печі. Кімната наповнилася рожевими відблисками, стіни дихнули теплом, заспокійливим затишком, і Микола, то заплющуючи, то розплющуючи очі, знову почав тихенько дрімати…"

"Два дні прожив він у матері: все відлежувався та одсипався. А на третю ніч прокинувся від крику. Переляканий, поспіхом засвітив лампу, кинувся до печі.

Почорніла, невпізнанна, мати дерла обома руками сорочку, на обтягнутих синюватою шкірою ребрах темними ганчірочками тіпалися висохлі міхурики грудей. Тонкі сірі губи її вкрилися піною, вона беззвучно ворушила ними, пориваючись щось сказати, а в звернених до сина очах палахкотіла така туга, такий розпач, що в Миколи ніби обвуглилось серце, і він, пройнятий страхом і жалем до неньки, ухопив скарлючені материні руки, став їх цілувати, здригаючись у важкому чоловічому риданні:

— Мамо, не треба!.. Мамо, не вмирайте!.. Чуєте, мамо!!!

Вона схлипнула раз… схлипнула вдруге… витягнулась…

Скільки простояв Микола біля мертвої матері, не знав. Отямився аж тоді, коли лампа, спивши гас, почала згасати, а до хати поповз крізь вікно холодний зимовий світанок…

Ще ніколи Миколі не було так моторошно, так одиноко, як цього дня, коли він один на один сидів із померлою.

Прийшла ніч, Микола став збиратися в дорогу: залишатися вдома уже не міг. Повезло цього разу Ганжі і всім його дружкам — не здійснити зараз Миколі своїх мстивих намірів. Та нічого, вони ще свого діждуться, ще попадуться.

Збирався Микола в небезпечну, в далеку дорогу — лишав мертву матір в чужі руки.