І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Хай хоч і посиніє, а не діждеться!

— Пішли! — скомандував Федько та й рушив із таким виглядом, наче не бандитам — йому сідати до в’язниці…

День похорону Зіни й Віталія застав Федька у дорозі: повертався з чергового відрядження додому. І в той саме час, коли під спів батюшок, під голосіння жінок дві домовини опускалися в могилу, Федько, який не знав і не відав, реготав із веселих історій, що їх розповідав сусід по купе. А потім, насміявшись до сліз, зійшов на вокзалі в Полтаві — енергійний, веселий, бадьорий, радий обійняти весь світ, всіх оцих людей, що кудись поспішають, чогось метушаться, а він, Федько, повертається після вдалого відрядження додому.

Над усе любив пускатися в мандри. Поїздом, на коні — байдуже чим, аби лиш подалі, аби лиш подовше, щоб стрічали нові й нові люди, розгорталися інші й інші картини. Циганська кров не давала спокою, все кудись кликала, звала, і родитися б Федору циганом; сів би на передок обшарпаної кибитки, виставив би під палюче сонце, під пекучі морозні вітри смоляним волоссям порослі оголені груди та й рушив би по білому світу, Од села до села, від міста до міста, степами й лісами, і не було б кінця-краю отій дорозі, і зорі світили б йому щоночі, й багаття палало б перед його очима, таке ж неспокійне, рухливе й живе, як і сам господар. Та що поробиш: не судилася Федькові циганська доля, понесло його у міліцію. Але й тут він не тужить: бач, як чеше пероном, так і шниряючи на всі боки чорнющими, повними неспокійного вогню очима!

Помітив дівчину, яка стояла біля розпису приміських поїздів, записуючи години, зупинився. Дівча як дівча: сотні отаких стрічаються щодня на вулицях, а Федькові здається, що ця — найкрасивіша. Постояв, посвітив на неї очима, а потім:

— Пробачте, ви не записали найважливішої години…

Дівчина звела на нього здивовані очі.

— Години, коли ми з вами сьогодні зустрінемось.

Усміхнувся, козирнув, дзенькнув шпорами і пішов, а дівчина ще довго дивилася йому вслід. Так, наче поривалася запитати: «Яка ж та година, що ми маємо зустрітися?..»"

"Та Федько б уже і не почув, хай би гукала до самісінького вечора: інша русалка заполонила його. З’явилася перед ним так несподівано, мовби враз виринула із-під землі. Ішла попереду, легко похитуючи станом, в світлому літньому платті, в біленьких черевичках, з розкішною русою косою, викладеною довкола голови, ішла, як казкова царівна, створена Всевишнім на спокусу та на погибель всього чоловічого роду. У Федька так і стріпнулося серце, так і загорілися очі: вона! Вона, та єдина, та од колиски жадана, в усіх мріях вимріяна, всіма снами навіяна! Вона, ота сама, пізнавши яку, він уже й не захоче дивитись на інших жінок!..

А Олеся, Федю, а Олеся?

«При чім тут Олеся? — досадливо морщиться Федько, прискорюючи ходу, аби наздогнати оту незнайомку.