І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Ні, тільки не це! Що завгодно, тільки не це!»

Вбігла до хати наче сп’яніла:

— Мамо, я працюватиму вчителькою!

Не діждалася, що відповість вражена мати, побігла в іншу кімнату, вхопила сина на руки:

— Андрійку, твоя мама буде вчителькою!

І лише тоді, як повернулася із сином на кухню та знову побачила маму, яка сиротою сиділа на ослоні, лише тоді подумала Таня про те, що вона за цією нежданою радістю зовсім забула про маму, яка от сидить, немічна, квола, підточена хворобами й старістю, самотня, здається, всіма забута, навіть рідними дітьми. Яка, це Таня знає напевно, нізащо не поїде із нею, не покине оцієї домівки, у якій — все її життя, всі її спогади: і тато, і діти, і власна, їм віддана, молодість.

— Мамо! — благально звернулася Таня. — Поїхали зі мною, мамо!

Та зводить на неї вицвілі очі, хитає білою головою:

— Їдь уже, дочко, сама…

І як її не вмовляє дочка, твердить одне:

— Як же я його… самого… покину?

Могильним смутком віє від оцих слів, покірною печаллю людини, яка вже наполовину розсталась із життям, не знає, хто їй ближчий: оці, що коло неї, чи оті, що в могилах…

— Бери Андрійка, і хай тобі бог помагає…

Тоді Таня домовляється про інше. Добре, хай мама лишаються, а вона буде якомога частіше навідуватись до неї. І ще одна просьба…

— Яка, дитино моя, в тебе просьба?

Щоб мама погодилася на чужу поміч. Таня домовиться із сусідкою, аби та приходила хоч раз на два дні.

— Та навіщо мені тая поміч, — пробує заперечити мати.

Але Таня стоїть на своєму. Тут уже вона не поступиться. Не хоче мама їхати з нею, це її воля, але вона нізащо не залишить маму без догляду.

— Та гаразд, — згоджується натомлено мама. — Ти, дочко, збиралася б потроху… А то заїдуть, а ти незібрана…

Товаришка Ольга заїхала аж о дванадцятій дня: довелося витримати справжній бій із завідуючим райнаросвітою, поки добилась призначення.

— Ти що, здуріла! Не знаєш, хто така Світлична!

— Знаю, — спокійно мовила Ольга. — Але це вже хай у тебе голова не болить: не тобі працювати із нею.

— Та в нас і так кадри захаращені попівськими дочками! — закричав зав. — А ця на додачу ще й жінка куркуля!

— Вже не жінка, — заперечила Ольга. — Вона од нього пішла ще до розкуркулення.

— Це не міняє справи!

— Ти напишеш наказ чи не напишеш? — набридла врешті-решт товаришці Ользі оця безплідна дискусія.

— Не напишу.

Товаришка Ольга різко звелася, вийшла із кабінету. Постояла, кусаючи губи, рішуче хитнула головою й пішла до райкому.

В приймальній Гінзбурга було повно народу.

— В себе? — запитала Ольга у секретарки, і, коли та відповіла, що у себе, товаришка Ольга на правах старого працівника райкому не стала чекати черги — пройшла прямо до кабінету.

Григорій саме розмовляв із якимось чоловіком, по одягу селянином.