Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Тільки ж, Марто, дивіться: нікому анітелень, а то й вам попаде, і нас до тюрми!..
— Та що я, сама собі ворог! — образилась Марта. — Тіки ви, дядьку Оксене, привезіть так, щоб ніхто не побачив. Бо знаєте, які люди: в ложці води втоплять!
Тут уже Оксена вчити не треба: сам знає, на що наражається. То вже ви, Марто, будьте спокійні, він, Оксен, ще нікого не підводив!"
"Діждалися темної хмарної ночі, накидали на воза шестипудових мішків, тихенько рушили з двору: Іван правив кобилою, Оксен примостився позаду.
— Самі в себе крадемо! — озвався посеред дороги Іван, та Оксен зашипів перелякано:
— Замовчи!
Бо йому вчулося, що хтось гомонить, наближаючись.
Зупинились. Прислухались. Так і є! Ось попереду кашлянуло, блиснуло вогником — яскравою цяткою пропікаючи темряву, зажевріла цигарка.
— Завертай! — простогнав Оксен синові в спину.
Іван мовчки потягнув за віжки праворуч, вперіщив Мушку батогом, і кобила, схрапнувши од несподіванки, понеслась у степ по стерні. Підстрибували свинячими тушами мішки, тріщали осі, торохкотіли колеса, а від дороги услід нісся насторожений окрик:
— Хто там?!
Зупинилися за добру версту.
— Завертай, сину, додому, — сказав переляканий на смерть Оксен. — Видать, не хоче бог, щоб ми із хлібом лишилися!
Та Іван не погодився: скільки возилися, півдороги, можна сказати, проїхали, і от на тобі — завертай!
— А як вони отам піджидають?
— Зараз узнаю.
Іван зіскочив із воза, зашелестів стернею, зникаючи в темряві. Його довго не було. Вже Оксен почав непокоїтись, як знову зашелестіла стерня, випливла темна постать.
— Іване, ти?
— А то ж хто!
— Де ти пропадав?
— Аж до Мартиної хати пройшовся: провіряв, чи не піджидають.
— Ну й що?
— Та бачите ж, живий!
Оксен уже не зважав на синову грубість: радий, що минула небезпека. Іван же скочив на воза і, не питаючи батька, повернув до села.
Обійшлося все благополучно: не пропали гарячі Оксенові молитви. Попереджена Іваном, Марта зустріла їх біля воріт, привела до комори. Там уже поблимувала наліплена на засік свічка.
— Засипайте сюди.
Іван уже хотів розв’язати мішок, та Оксен вчасно схаменувся: як же вони відрізнять весною своє, коли змішають із Мартиним?
— Кидай, Іване, в мішках, а зверху уже вашим, Мар-то, присиплемо.
— Про мене хай буде і так, — погодилася Марта.
