Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
"
"Зате Протасій старався за всіх: заганяв свого щупа з таким заповзяттям, наче збирався наскрізь землю проткнути, нанизати, як яблуко, та й понести з собою.
Володька ж ганяв, як навіжений. Аж упрів, аж захекався, однак все не збавляв запалу: видать, вирішив трупом лягти, а таки докопатися до хліба куркульського. А за ним пришитою тінню — Іван. Не спускав очей, ворушить у кишенях свинцевими кулаками.
— Ти чого за мною ходиш? — запитав суворо Володька.
— Вподобав, то й ходю, — вишкірив у недобрій посмішці міцні дідівські зуби Іван.
— За мною — не можна!
— Ой-ой-ой, яка цяця!
Володька спалахнув, стиснув щосили щуп, але повернувся, пішов у клуню. Іван — слідом.
Велика клуня вся пронизана сонячними гострими списами. Колись тут качалися біля віялки Оксен і Василь, дерли один на одному сорочки, мало не гризлися зубами. Тепер же, на тому самому місці, Володька й Іван. З такою ж палючою ненавистю, що не погасне, доки й житимуть.
— І тут будеш шукати? — питає глузливо Іван: він явно провокує Володьку на сутичку.
— Тебе не питатиму! — відповіда сердито Володька і опускає щуп, пробує загнати у землю.
— А ти дужче нажми! — вже відверто насміхається Іван. — Видать, мало каші поїв… Чи Маруська ухоркала?
Володька мовчить. Щосили зціплює зуби й мовчить. Не діждеться куркульський синок від нього жодного слова. Забагато честі. Ходить по клуні, колупає тверду вбиту землю, шукає, де м’якше. І всім тілом відчуває Іванову присутність.
Попробував у одному кутку, перейшов у другий, ткнув щупом, і тут його наче хто в груди штовхнув: оглянься! Повернув голову — за кілька кроків од нього Іван: хижо подався вперед, стискаючи в правій руці важку занозу.
Стояли якийсь час мовчки, дихали часто, стерегли один одного очима. Потім на Йвановім лиці з’явилася кривенька посмішечка. Він розслабив тіло, з награною недбалістю погрався занозою, відкинув її геть, повернувся й пішов. Аж тоді засунув Володя до кобури пістолет.
Комісія ота так би й пішла, з’ївши облизня, якби не Протасій, а вірніше, нечиста сила, що попхала його в отой хлів.
Вийшов із хліва, несучи перед собою повну пригорщу зерна, дурнувато всміхався:
— Пшениця…
— Де знайшли? — кинувся до нього Володька.
— А он тамечки! Так і дзюрчить…
Світ поплив у Оксенових очах.
