І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Як ухоркаєм противника, так і побєда: Ванько альбо Маня в колисці гойдається!

— Ти, я бачу, такий, як і був… Як же ти їх годуватимеш?

— А чого б це я мав їх годувати? Я своє діло зробив, а теперечки Радянська влада хай їх годує!

— Весело, бачу, живеш, — похитав осудливо головою Микола.

— Журитися немає причини. Наша влада теперечки чи не наша?

— Тільки з отаких веселощів часто в кулак од голоду свищуть, — продовжував брат. — А влада, брате, по нас із тобою рівнятиметься: ми з тобою зуби на полицю закинемо, то й вона своїми клацатиме. Ми з дурного розуму в дранті стрибатимем, то і в неї у горщику торохкотітиме… Отак воно, брате: які ми, така й влада над нами.

Сиділи потім за столом обидва Приходьченки, рідні брати, а наче й не однієї матері діти."

"Походив, провідав Васильович усіх, кого треба, а тоді як одрізав: скинув військову одіж, густо притрусив тютюном, поклав у скриню аж на самісіньке дно — годі! Помахали шабельками, постріляли, побавились у світову, а теперечки пора братися за діло: бач, он земля лежить, під бур’янами дичавіє. І міцними зубами, зголоднілим нутром своїм вгризся у працю. Сердився на день, що короткий, на ніч, що задовга, на бога, який вигадав суботу й неділю, аби веселити нероб, плодити ледарів та волоцюг.

В перше ж літо прибрав колоду, що лежала під тином од вулиці, ще, либонь, дідом завезена. Почорніла, вичовгана до блиску, збирала вона майже всю вулицю в погожі недільні дні або на свята. Мостилися на ній жінки почесати язиками, поськатись одна одній у головах; сідали статечні чоловіки погомоніти, спробувати, у кого «луччий тютюн». А як темніло та висівалися зорі у небі, приходили парубки і дівчата. Ці більше руками, аніж язиками. І, бувало, заверещить перелякано-щасливий голос дівочий, а слідом парубочо-збентежене:

— Тю, дурна! Та то ж я ненарошне!..

Для Васильовича всі ті розмови, всі оті ляси, пусті балачки, дурні теревені, все оте марнування дорогоцінного часу — ніж гострий у серце. Кріпився-кріпився і врешті не витримав: закотив колоду до двору та й попиляв на дошки.

— Щоб ти з них собі труну зробив! — лаялися жінки, проходячи мимо того місця, де лежала колода.

Та Приходько не збирався так скоро вмирати: пустив дошки на нового воза. І, може, від того, що пам’ятали дощечки веселі розмови, пісні, дівочий щасливий сміх, віз був легкий та дзвінкий, і його залюбки, ніби граючись, котили по вулиці коні.

В перший же рік після повернення із громадянської обрали його до сільради. Хотіли й на другий (людина ж була як людина, не стала при владі собакою), одпросився у зборів. Стояв перед натовпом високий, худий, жилавий, притискав до грудей шапку:

— Люди добрі, помилуйте! Хай іще хтось у начальниках походить.