І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

А мені ж треба діло робити: землю орати, сіяти, державу нашу зодягать, годувать… А якщо вам уже наш рід такий милий та любий, оберіть мого брата Івана. Він уже давно тихцем портфелю купив і язика щоденно об камінь мантачить…

Посміялися, порадилися, зважили на слізне прохання й до складу сільради замість Миколи обрали Івана.

З того часу ще більше віддався хазяйству Микола: виводив із поля бур’яни, сіяв тільки високосортну пшеницю та жито, збирав найбільші врожаї. Ще й нахвалявся:

— От заждіть: розживемося як слід, то й німцям носа втремо!

Вирубав старий дідівський сад, — лишив тільки грушу біля хати та вишняк в кінці двору, — натомість з’їздив у Полтаву, привіз саджанців яблунь, слив, груш, не бачених досі абрикос. І ходив коло них, як біля дітей, обкопував, удобрював, обв’язував на зиму соломою, щоб не померзли та не погризли зайці, а весною білив вапном. І стояли молоденькі деревця у біленьких панчішках, наче вбрані на свято: любо-мило було на них глянути. Приходили люди — нікого не гнав із саду Васильович: водив, показував, якої породи оця яблунька чи ось оця грушка, а коли сад почав плодоносити, то й вгощав. Бо не було для нього більшої втіхи, коли гість, надкусивши, хвалив оте яблуко.

В перші роки господарювання, особливо улітку, коли кожна хвилина була на рахунку, Васильович рідко ночував у постелі. Більше на возі, вкрившись тоненькою рядниною, а не кожухом, щоб не проспати світанку. З роками шалений той запал трохи вщух, вгамувався, став горіти рівним, утихомиреним вогнем. Васильович не надривав собі жили в роботі, і полінце, яке клав під подушку, щоб не проспати, давно уже згоріло в печі.

Данилівна теж підібралась до пари — не всидить і хвилини без роботи. Та й коли ж їй було звикать до тих лінощів, як ізмалку росла сиротою. Все по наймах та по наймах. Навіть на світ народилася — не зустріла привітного усміху…

— Та ні, ви не так! — перебиває Данилівна. — Ось дайте лучче я розкажу. Як народилась ото я, дак мене зразу й скупали у мертвій воді…

— У мертвій?

— Еге ж, у мертвій. Мати після родів зразу ж і померли, а мене взяли та в отій воді, що їх обмивали, й скупали: «Чого воно мучитиметься, хай іде слідом за матір’ю!» Ото так… А я собі живу та й живу, — сміється Данилівна, видно, потішена тим, що перехитрила отих, які купали її у мертвій воді.

У вісім років пішла вона в найми. Наймитувала, щоправда, й раніше, але то так, лише гуси пасла, свиней завертала. А це вже віддав тато небіжчик у чужу сім’ю, завіз аж за двадцять верстов.

Головою всьому у тій сім’ї була мати — жінка з важким обличчям, з суворими бровами над чорними, як вугілля, очима. Нащо уже син і той кляк перед нею. Жонатий був, сам дітей мав, а стане перед матір’ю — тремтить, як школяр.