Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
І Оксен, в самісіньке серце вражений людською невдячністю, звернувся за співчуттям до дядька, на якого ще так недавно покрикував, заганяючи до гурту:
— Отак, знацця: пригнали та й кинули.
Дядько одвернувся й сплюнув.
Один бог лишився зараз Оксенові, один бог!
Розтикали їх по камерах — нагатили так, що й яблуку ніде упасти.
— Нічого, потерпите, — втішали наглядачі.— Довго тут не засидитесь.
Старожили ж (були тут і такі, що сиділи не за хліб) учили дядьків:
— Як будуть кликати на суд, то старайтесь попасти уранці.
— Чого ж це уранці?
— Бо тоді судді ще не втомлені й не такі сердиті.
— А по багато дають?
— Це залежно від м’язів. У кого шия міцніша, тому більше й навішують.
Після всіх отих розмов Оксенові приснилося, що в нього не шия — шияка: мускулиста, як у бугая. Прокинувся спітнілий од жаху, помацав шию — слава богу, така, як і була! — але вже не зміг заснути до самого ранку.
А вранці повели на суд.
Бог таки зглянувся над Оксеном: судді були ще свіжі й веселі.
— Повезло тобі, чоловіче! — з неприхованою заздрістю казали йому ті, що чекали ще на суд.
Та Оксен не дуже тішився тим. Збираючись на волю, уже думав, як йому доведеться віддавати нажите добро, залишати хутір. І що він робитиме? Куди подінеться?..
Хто допоможе?
Може, Ганжа, який не запізниться: ночі не спатиме, щоб свого не взівати.
Як тільки Оксен повернувся додому, зразу ж припхався Ганжа з комісією викидати на вулицю.
Скинувши для чогось шапку, Оксен ходить вслід за дядьками, топчеться біля них. Підходить до Ганжі, з розпукою питає:
— Василю, а мені куди подітися?
— Куди хочеш.
— Краще б мене були посадили, Василю!"
"— А то вже було б суддів просити.
