І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Але він рідко коли вступав у розмови: тверезий більше відмовчувався. Здвигне, бувало, тільки плечима, коли хтось уже дуже причепиться, здвигне та й відійде. Тверезим Матвій і мухи не зобидить. Говорить майже пошепки, а його світлі очі, немов у дитини, так і сяють доброзичливістю. Порається по господарству, як і всі порядні господарі, і тихішої людини не знайдеш у всьому селі."

"Та минає місяць, другий, третій… Минає, може, й півроку, і неспокійні вогники починають мерехтіти в очах Матвія. Він сам не знає, що з ним коїться, тільки з кожним днем все більше й більше починає душити його буденщина, дратувати сіренька одноманітність. І вже не з любов’ю та гордістю — з ненавистю починає дивитися він на нажите добро, на всі оті шмутки-жмутки, що непомітно перестають слугувати тобі, а, перетворившись на ідольські капища, самі вимагають рабського слугування, поглинають тебе з головою.

Все частіше насиналися сни: безмежний степ, закосичений тирсою… Кінь, налитий дикою силою… Спис із прапорцем у гарячій руці, крива турецька шаблюка при боці… Він мчить на коні, і високе небо стає іще вищим… А проснеться — низька стеля, маленькі віконця, сперте повітря, гарячі подушки і розморене сном пітне тіло дружини. Ні коня, ні високого неба — тільки гостра, невигойна туга…

І коли вже стає зовсім невтерпець, коли вже лишається хіба що рвонути, як перед смертю, сорочку на грудях, шукав Матвій забуття у горілці. І не впізнати тоді Матвія. Погляд гострий та задерикуватий, рухи різкі й сміливі, шапка набакир, свитка наопаш, а в руці — важкенний кийок: усмалить — прощайся з білим світом! Іде вулицею, якийсь аж вищий на зріст, мете перед собою старого й малого: розбігайтеся, я ваш бог!

І жінка Килина, яка їздила на чоловікові, коли він був тверезий, хапала притьмом що цінніше та й утікала городами до сусідів.

Матвій же, вдершись до хати, починав зривати зі стін рушники, підбирати неприхоплену жінкою одежину. Скидав усе на долівку в одну купу, а тоді підпалював. Вогонь, дим, сморід, аж очі виїдає, а Матвієві хоч би що: тільки роздуваються ніздрі та задоволено одсвічують очі.

Минав хміль, вивітрювався із хати чад, і знову ходив покірним ягнятком Матвій, брався шпарко до роботи.

Килина покинула Матвія після того, як він роздав усе своє добро циганам. Все, до останньої трісочки. Не пожалів ні овець, ні вола, ні святкових жупанів. Беріть! Забирайте, щоб не лишилося й сліду від оцієї наостогидлої власності, а я осідлаю коня та й поїду на Запорожжя! Жінка?.. Що мені жінка! Який би з мене був би козак, аби я слухався жінки!..

Циганів, спасибі їм, не довелося довго впрошувати та вмовляти: поки найстарший з-поміж них дудлив горілку та братався з господарем, решта цупила, що тільки могла, мела і з комори, і з погреба.