Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Тому й зупиняє дівчину-домробітницю, коли та хотіла покликати хазяїна:
— Не треба! Іди досипай, а я тут почекаю…
Дівчина пішла, а Федько сів на стілець, важко схилився на стіл. Щосили боровся з дрімотою, а тут іще годинник: тік-так, тік-так — у самісіньке вухо. І Світличний і незчувся, як опустив на руки голову, провалився у сон.
Проснувся од того, що хтось торсав за плече.
— Оце гість! Чого ж ти, чортяко, мене не збудив?
В припухлі, каламутні ще очі Федькові вдарило сонце. Засліплений, він потер їх кулаками, аж тоді побачив начальника полтавської міліції:
— Добридень, Денисовичу!
— Добридень то добридень, а от чому мене не збудив? Приїхав, можна сказати, у гості, а я собі сплю і нічого не знаю!
Федько відразу ж пригадав учорашні збори і за чим він приїхав.
— В гості, та не зовсім. Може, ти й не радий будеш отаким гостям! — І, посіпуючи ображено губами, з болем вигукнув: — Вичистили мене, Денисовичу!
Вискалив зуби, схлипнув, втягуючи в груди повітря: знову вп’явся у шию, здушив тісний комір, Федько так його шарпонув, що гудзики бризнули на підлогу.
— Та ти постій… Як же так? — вражено допитувався Денисович.
— А отак: раз син попа, так немає тобі місця під сонцем! Всі твої заслуги перед революцією — сучці під хвіст! Всяка контра… зануда собача… всіляка гнидва над тобою знущатись… Так за що ж ми тоді воювали? За що?!
— Зачекай, не кричи… Та не горлай ти на мене, дай розібратись! Сідай, розкажи по порядку… Сідай, кажу!
Ухопив Федька за плечі, силоміць посадив на стілець, сам сів навпроти.
— А партквиток таки треба було віддати.
— І зброю? — аж схопився Федько.
— Зброю також… Та почекай, не гарячкуй! Ти ж їм зайві козирі оцим своїм непослухом дав!.. Ну, та що тепер про це говорити! — досадливо махнув рукою Денисович. — Одірвав — тепер уже, як не тули, не приросте.
— Я спати не буду, — похмуро Федько.
— Заснеш, заснеш. На тобі он лиця немає. І не гарячкуй. Гарячих знаєш куди посилають?
— Нужники чистити? — мимоволі всміхнувся Світличний, пригадавши улюблену приказку Денисовича.
— От-от, — розсміявся господар і поплескав Федька по плечу. — Нічого, козаче, не дуже журися: на поталу ми тебе не дамо!
Снідали тут же, у вітальні.
