Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Федько не заставляв себе припрошувати — рвав зубами ніжне куряче м’ясо, трощив кістки, аж у Денисовича віддавалося в подовбаних лікарями, запломбованих зубах. З учорашнього ж ранку крихти у роті не мав, а дружина Денисовича все підкладає та підкладає, рада вгостити, чим бог послав.
— Х-ху, — одвалився врешті од столу Федько. — Оце наївсь, напивсь — царем зробивсь. Спасибі, Василівно, врятували од голодної смерті!
— Нема за що, — лагідно відповіла Василівна.
Денисович же встав із-за столу, провів долонею по голові.
"— Так ти лягай, а я пішов. І без мене нікуди ні кроку! Чекай, поки повернуся.
Прийшов перед обідом. Федько вже давно встав. Ходив по світлиці, нетерпляче поглядаючи на годинника.
— Виспався? От і добре. Зараз будемо обідати… Василівно, накривай на стіл!
— Денисовичу, ти спершу розкажи, як там… — глухо попросив Федько.
— Розкажу, розкажу. Тільки не стовбич наді мною! Радився я з товаришами… Розкидали і так, і сяк, а випадає одне: треба писати заяву.
— Куди?
— В ЦК партії.
— Поможе?
— Мусить помогти!
— А як не вийде нічого?
— Та що ти соплі розвішав! — розгнівався Денисович. — Допоможе, вийде на наше! А не вийде — в Москву напишемо, у ЦК. Будемо писати, поки доб’ємося правди. За правду, брате, завжди доводиться воювати. І от що: повернешся до Хоролівки — партквиток здати! І жеребця… Не хватало, щоб тебе за конокрадство судили!
— А зброю?
— Зброю мені віддаси.
— А мені що ж: у Хоролівці відповіді ждати?
— Подумали і про це. Коли б ти був не такий шалапутний, можна було б і в Хоролівці. Тільки ж ти такий, що не будеш чекати, поки біда тебе розшукає,— сам на неї нарвешся. Хотів я тебе взяти до себе, у апарат… Хоча б знову в карний розшук… Не виходить!
— Може, хоч нужники чистити? — всміхається гірко Федько.
— Можна й нужники. Зараз ця робота якраз по тобі: нерви підлікував би, чистим повітрям подихав… Та й часу вдосталь було б над своєю поведінкою подумати… Тільки мені тебе, чорта, жалко: завоняєшся ж так, що потім на жодну іншу роботу не пустять. Тож слухай сюди. Є у мене у одному райцентрі вірний товариш. По фронту. Працює там головою райвику. Заскочиш у Хоролівку, а звідти мотай прямо до нього. Побудеш поки що начальником пожежної дружини.
