І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Гинула надія на те, що син колись висвятиться, посяде його парафію, стане годувальником, підтримкою великої сім’ї.

Виключили за те, що Федько побив ректора семінарії. Перестрів на східцях та й відшмагав оселедцем — пісною, просоленою рибиною, що нею вже більше місяця давилася семінарська братія.

Ректор два дні не появлявся на очі студентам, а Світличного витурили із семінарії з вовчим білетом."

"Федько приїхав додому ввечері, коли вся сім’я сиділа за столом. Тато як побачив непокірного сина, так і затрусився увесь, так і накинувся на нього, але Федько чекав, мабуть, на таку зустріч: ухопив тата за руки, поблискуючи шалапутними очима, молодим бугайчиськом уперся в підлогу, і тато стояв, безпорадний, наче дитина. Тільки тепер помітили сестри, як виріс брат: стрункий та широкоплечий, він був на голову вищий від тата.

Тато смикнувся раз, смикнувся вдруге, тихо сказав:

— Пусти.

І коли Федько пустив йому руки, тато вже не наважувався бити сина. Повернувся, важко пішов у другу кімнату: згорблений, враз постарілий на багато років.

Отут і налетіла на Федька мама. Гладенька, низенька, вона і по плече не сягала синові, але таким гнівом пашіло її завжди добре лице, таким осудом палахкотіли її очі, що Федько аж поточився від неї до дверей.

— Ти що ж це, нечестивцю, собі надумавсь? — вигукувала мама, штовхаючи сина в груди. — На батька, на рідного тата руки підняти?.. Та чи в тебе бога в серці немає?.. Іди зараз, падай перед ним на коліна, хай простить, нехрещений твій лобе!

Вона все била його пухкими кулачками в груди, невмолима, гнівна, рішуча, заганяла його аж у куток.

— Та піду, чого ви так… — похмуро відізвався син і неохоче пішов до тієї кімнати, де зачинився тато. А мама, проводжаючи, штовхала його в спину.

Хоч як прислухалася Таня, а так і не взнала, про що вони там розмовляли. Лунали тільки нерозбірливі голоси. Спершу Федьків: глухий, басовитий, так, наче він засунув голову в бочку: бу-бу-бу… бу-бу-бу… Потім щось відповідав йому тато, тонко й ображено. І чим довше розмовляли вони, тим тихішими ставали голоси. Аж ось мама, що стояла біля самісіньких дверей, підняла просвітліле обличчя до пишної, в золотих ризах ікони, полегшено перехрестилася:

— Слава тобі, матінко божа, — помирились!

Вони вийшли з кімнати вдвох: тато, витираючи заплакані очі, Федько — з похмурим та винуватим обличчям.

— Що ж, не вдалося зробити із тебе, Федю, священика, значить, на те воля божа, — казав за вечерею тато. — Є в мене знайомий у банку, підеш служити туди, гляди, ще й директором колись станеш. Га, матушко, як тобі це подобається: син — директор?

Та хоч тато й здавався дуже веселим, і голосно розмовляв, і намагався навіть жартувати, все ж усі бачили, що нелегко зараз татові на серці.