Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Тут можна читати, ліниво гортаючи сторінку за сторінкою, а то й просто лежати — дивитися широко розплющеними очима прямо перед собою, на зелені списики трави, на вічно заклопотаних мурашок, на гарненькі сонечка, що погойдуються дрімотливо на стеблах, заховавши слюдяні свої крильця під червоні жупанчики, або повзають аж при землі, спиваючи дрібненьку росичку. Дослухатись до шелесту листя, до пташиних голосів, що, розімлілі від спеки, озиваються зрідка із листя, — уявляти себе десь на безлюдному острівцеві, десь у первісних хащах, сповнених таємничого невідомого життя.
Тут можна мріяти.
Поверталася звідти кожного разу задумана, тиха, переповнена спокоєм, що одвічно панує в природі, і ступала так обережно, наче боялася розхлюпати бодай хоч найменшу краплину.
Це літо спливало б у пам’яті найсвітлішими спогадами, коли б не брат.
З кожним роком він ставав усе розбишакуватішим та непокірнішим. Гордо носив синці та гулі, як військові відзнаки, а часто приходив і з розсіченим лобом.
— Не знаю…
Верховодив над усіма хлопчаками, збирав їх у ватаги замурзаних, обдертих, войовничих розбишак, які йшли за своїм отаманом у вогонь і у воду, і не раз приходили сусіди скаржитись панотцеві на його циганкуватого вилупка. Там обнесли не дозрілі ще яблука; там обтрусили грушу, та так похазяйнували бісові діти, що ви, панотче, тепер і одної не знайдете; там нарили картоплі, а потім розвели вогнище та й ну готувати обід.
І тато брав Федора за вухо та й вів на розмову в комору.
Виходили звідти обоє, як з парні: червоні, розпарені, спершу тато, тремтячими руками застібаючи поясок, а за ним уже Федько — бліде обличчя затяте, весь насуплений, і очі горять, як жарини.
Тетяні жалко було тата, жалко й Федька. Крадькома йшла за братом, знаходила його в отому закуткові, між бузиною і терном, обличчя — у траву. Опускалася біля нього, клала долоню на голову.
— Болить?
Він різко мотав головою, скидаючи сестрину руку:
— Одчепись!.. Чого тобі треба?..
