І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

А дід Хлипавка, той, видать, найбільше напився: одірвався од гурту, застрибав скаженим цапом, ухопившись рукою за підборіддя, — клятуща молодиця, розставшись із Володьчиною чуприною, учепилася в пишну дідову бороду та й смикнула щосили до себе!

За «члєновредітєльство» (Володьчина чуприна і дідова борода), за образу Радянської влади (доки вели розпалену молодицю до сільради, встигла показати Ганжі, куди він мав її поцілувати), за контрреволюційні вигуки вкатав розгніваний Ганжа Соловейчисі на повну котушку: дав одну добу відсидки в холодній.

— Хай охолоне та скаже спасибі, що до повіту не відправляємо!

Стерегти Ганну, аби не втекла, поставили діда Хлипавку. Для більшої безпеки випросив дід Івасютину гаківницю, а Ганжа наказав:

— Дивіться, діду, випустите — самі туди сядете!

— Я випущу? — хапався за поріділу бороду дід. — Та я її, клятущу, до смерті отут стерегтиму!

А вже на ранок молив Ганжу:

— Ослобони мене, Василю, із цього поста! Відпусти, якщо хочеш, щоб смертоубивство не проізошло!..

Бо Ганна, щоб розвіять нудьгу, заходилась знущатися з діда:

— Діду! Дідусю!.. Відчиніть!

— Чого тобі надоть? — відчиняв двері Хлипавка.

— Хочу вас запитати… Чи правда, дідусю, що ви росли гилуном?

— Цить, бісова личина! — аж трусився дід. — Який я гилун? Я вполнє, можна сказати, з усіх боків…

— Та то вам «уполнє» вже тут приробили! — реготала Ганна.

Дід плювався і люто хряпав дверима.

А клятуща молодиця стукала знову:

— Дідусю, зводіть мене до вітру.

Хочеш не хочеш, треба випускати Ганну і, завдавши на плече гаківницю, супроводжувати її туди, куди й царі пішки ходили. Їй що: замкнеться собі в будці та й висиджує в затишку, а ти, старий дурню, гибій на морозному вітрі, мерзни на кізяк та потішай отих зубоскалів, що їм їсти не дай, аби лишень поіржати! Бач, так і пруться до сільрадівського двору, витріщають свої баньки, щоб вони їм і повилазили!

— А що це ви, діду, стережете? Та ще й з ружжом!

А стерегла б вас лихая година!

І не встигне дід рота розтулити, як бісова Ганна прочиняє дверцята, виставляє червоне веселе обличчя та й кричить на всеньке село:

— Це вони мене з ружжом до вітру водять! Щоб тіки сюди носила!

— Га-га-га!.. — вибухають сміхом цікаві.

А бодай би ви показились!

Наївшись по самісінькі вуха сорому, веде дід молодицю в холодну. Та тільки трохи зігріється, тільки забудеться, як вона знову стукає в двері так, що й мертвий почує:

— Діду-усю, до вітру!..

— Тож ослобони мене, Василю, із цього поста, коли хочеш, щоб я іще трохи на світі пожив!

Відбувши своє, Ганна повернулася додому. По дорозі стріла Володьку, що, вгледівши молодицю, відразу ж завернув у провулок, побіг не оглядаючись.

— Тікай, тікай, поки цілий! Попадешся іще мені в руки, я тебе ще не так обпишу!..