Але в ті часи ще не навчилися як слід засідати, не набрали, як то кажуть, смаку та й не товкли по три-чотири доби воду в ступі навколо одного й того ж питання, не «штовхали» з довжелезних шпаргалок «рєчухи» на півтори-дві години, так що вже не тільки присутні, а сам товариш промовець — убийте! — не згадає, із чого почав. Та й куди ж йому, бідоласі, згадати, коли оту промову підготували й написали послужливі помічники, розставили коми і всі інші розділові знаки, а червоним олівцем помітили, де має бути сміх, а де — оплески (дійдеш до червоного — зупинись, дай людям виявити свої палкі почуття!).
В ті роки, коли відбувалась ота партконференція, кожен виступав так, як умів, говорив те, що сам мав сказати. А що Гінзбург люто ненавидів базік, шелихвостів, заповзятих «орателів», то й безцеремонно обривав і гнав із трибуни під загальний сміх кожного, хто не хотів чи не вмів говорити коротко, ясно, вкладаючись в п’ять-десять хвилин. Тільки з одним злом не міг справитися Гінзбург, скільки не воював проти нього.
От і сьогодні, хоч секретар повіткому і просив товаришів комуністів утримуватися од курива («А кому вже такі непереливки будуть, нехай потихеньку вийде собі в коридор»), хоч присутні й відгукнулися схвальним гулом, а дехто навіть запропонував на час засідання реквізувати в найзаядліших тютюн, не минуло й години, як у великій залі засідань повисла густа, ядуча, задушлива хмара диму. Вона хилиталася сизою ковдрою, опускала довгі пасма донизу, гасила світло у великих, обкиданих з морозу узорами вікнах.
Кожен із куріїв вишукав причину, яка змусила його взятися за цигарку. Один курив тому, що злився. Другий лигав цигарку, бо веселився. Третій смалив, щоб зібратися з думками. Четвертий, щоб позбутися думок. П’ятий, щоб заспокоїтись. Шостий — бо просила душа. Сьомий… Ну, а сьомий майстрував отакенну цигарку, щоб не відстати од гурту.
Закурений, прокопчений, аж позеленілий, Григорій Гінзбург приглядався до комуністів у даремній надії хоч одного спіймати на гарячому та вивести на чисту воду. Але так і не міг виявити, хто ж курить. Всі так невинно дивилися на нього, що й язик не повертався ще раз робити зауваження.
— В рукави, паразити, смалять! — сказав Ганжа на вухо Гінзбургові.
Ганжу обрали в президію, і він весь день важко сидів за столом, повернувшись до трибуни. Слухав кожного промовця однаково зосереджено, і неможливо було здогадатися, подобається чи не подобається йому почуте. Тільки двічі й пожвавішав Ганжа.
Перший раз, коли виступив безрукий морячок, що переселив о. Віталія в колишнє приміщення школи.