І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

— Чим ти її, чорте, клеїв, що й одірвати не можу?

— Потім віддереш, — сказав Світличний. Все ще стояв перед хвірткою, не наважуючись її відчинити: ану ж і в дворі Артист поставив вартового!

— Товаришу начальник, а може, краще зайти з мого двору? — підійшов до нього чоловік.

— А там що, теж хвіртка є?

— Хвіртки-то нема, та я колись дошку там відірвав. На одному гвіздкові тримається… Відсунуть її — раз плюнути…

— Ну що ж, ведіть, показуйте дошку… — І до Сидоренка, який все ще возився із бородою: — Залишайся тут, біля свого хрещеника, щоб не здумав кричати, як очуняє…

Чоловік провів їх двором, через садок, зупинився під височезним парканом.

— Ось вона, дощечка. Ось вона… Я її зараз одведу, ви й полізайте…"

"Просунувши голову у вузенький отвір, Федько пильно оглянув двір. Там було порожньо, тихо. Навіть із будинку, що позатуляв свої вікна важкими віконницями, жодного звуку. «Хитро придумано, нічого не скажеш: вози — в клуню, коней — у стайню, а самі — в хату та в постіль. Спробуй знайти!..»

Федько трохи пождав: чи не з’явиться іще один вартовий? Але вартового не було. Видно, Артист вирішив, що й одного досить. Що ж, тим гірше для нього. Федько ступив у двір, обережно підійшов до хати, притулився вухом до віконниці: за нею нітелень! Тихенько поторгав клямку — двері, як і сподівався, були замкнені.

Що ж робити? Не стовбичити ж отут до самого ранку?

— Ану, покличте Сидоренка. Якщо бандит оклигав — тягніть і бандита.

Бандит таки оклигав. Ішов якось дивно, розкарякувато, мов аж пританцьовуючи: передбачливий Сидоренко не тільки зняв із нього пасок, а й пообрізав усі гудзики.

— У вас солома є? — запитав Світличний у чоловіка, — Та чого доброго, а соломи хватає…

— Тягніть оберемок. Хлопці, ідіть хто-небудь, поможіть…

Доки ходили по солому, Світличний допитував бандита:

— Артист тут?.. Тільки не здумай брехати — шкуру спущу!

— Та чого б це я мав перед вами брехати! — аж образився бандит. — Тут Артист…

— Скільки ще з ним?

— Семеро… Та хазяїн… Та дві дочки…

— Дівчата дорослі?

— Та вже годні… Старша — Артистова маруха…

— Ага… Принесли? — це вже до чоловіка. — От і добре… А тепер — крутіть, хлопці, віхті. Та не жалійте соломи — ладнайте побільші…

Хлопці скрутили не віхті — віхтища, хто скільки здужав.

— Ставайте по двоє біля вікон. Сірники в усіх є?.. Як махну рукою, підпалюйте віхті і розмахуйте чимдуж перед вікнами. Ясно?

Поки хлопці розходилися, Федько знову до бандита:

— Кричати вмієш?

— А що, будете бити?

— Як будеш отакий розумний, то й усиплю! Я запитую: вмієш кричати?

— Та вроді б вмію…

— Твоє щастя. Тож як я скомандую, стукай у вікно і гукай щосили: «Горимо!..