Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
і Ганжа О.
Ухвалили: дозволити комуністові Твердохлібові справити червоне весілля з біднячкою Марусею. Доручити Твердохлібові посилити політично-виховну роботу з Марусею, щоб вручити їй на червоному весіллі комсомольський квиток.
Членам партійного осередку в повному складі бути на весіллі. Вітати червоних молодят, а також виголосити промову про внутрішній стан і міжнародне становище Радянського Союзу доручити голові сільради комуністові товаришеві Ганжі».
Слухали… Постановили… Тішить своє серце Володя отим неіснуючим поки що протоколом, приміряє його до майбутнього весілля по-всякому, і виходить дуже добре.
А от як на це подивиться дядько Василь? Чи погодиться скликати такі збори?..
Ось за чим іде того вечора Твердохліб до Ганжі. Клацає клямкою сінешніх дверей.
В чисто прибраній хаті світло, затишно, тепло. Тому дядько Василь у самій сорочці (манишка від коміра аж до синього галіфе, заправленого в чоботи). А на столі, поверх скатертини, стоси зошитів, книжки з потріпаними палітурками, чорнильниця-невиливайка, ручка і олівці — невидима присутність Ольги Михайлівни.
— Ольга Михайлівна вдома?
— Пішла, братухо, ще до обіду: возиться все з лікбезом… Запоралась, ніколи й вечері чоловікові зготовити, — скаржиться жартома Ганжа.
Володя враз веселішає, вже сміливіше проходить у хату, сідає на ослін біля столу.
Ганжа дивиться на нього, чекає, коли Володя скаже, чого прийшов. Та Володя не такий простий, щоб бовкнути прямо з порога, як у дзвона дурного, Володя заходить з іншого боку:
— А що я вам, дядьку Василю, скажу.
— Кажи, я послухаю.
— Задумали ми оголосити данилівським комсомольцям політичну війну. Дати їм політбій…
— Що ж, війна так війна, — погоджується Ганжа. — Тільки гляди, Володю, щоб вони вам не наклали: сорому тоді не оберетесь. Данилівських комсомольців я знаю, там хлопці ого як підковані!
— Ми теж підковуємось, дядьку Василю! Політгурток у нас — раз, — починає загинати пальці Володя. — Статут комсомолу всі на зубок вивчили — два! За всіма подіями по газетах стежимо — три.
— Да, це наші діди не догледіли, — сміється з того щирого суму Ганжа. — Знали б вони про те, що онук їхній затіє політвійну, обов’язково церкву побудували б.
