Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Щоб ти дещо зрозумів та затямив. А ти роги наставляєш… От про ці п’ятнадцять відсотків… Думав я, Володю, міркував. Здається мені, що не можна цю справу відсотками міряти. Це ж не земля, що її скільки задумав, стільки й зорав. Та й то, якщо погода дозволить, як кінь не підіб’ється, як плуг не зламається. А тут же люди живі, і кожна людина одна на одну не схожа… Цей до колгоспу хоч сьогодні піде, а в того свідомість ще зовсім не дозріла. Зірви зелене яблуко: що з нього буде? Або заплануй, щоб до майбутньої весни всі парубки переженилися… В кого, може, ще й дівчини немає, ще й не підросла його суджена — все одно женися! Хоч на сучці, а дай Володі план! Та ти не супся, а краще поміркуй над тим, що я кажу.
Звівся, виніс із другої кімнати тоненький учнівський зошит, розкрив сторінки, списані то олівцем, то чорнилом, всіяні кляксами й перекресленими словами, — не пройшов Ганжа школи правопису, не наламував пальці задля каліграфії, то й писав, як доведеться.
— Ось записую… Так, різні думки щодо усуспільнення. А більше, що люди розумні про це пишуть… Ленін не раз казав не спішити, щоб не пошитися в дурні… А от найсвіжіше… Ага, ось воно! От послухай, Володю, що товариш Орджонікідзе нещодавно сказав… «Організовуючи їх…» Це про бідняків і середняків сказано, Володю. «…їх навколо трактора, партія переводить розпорошене селянське господарство на соціялістичні рейки… Щоб завершити цю роботу, потрібні будуть роки, доведеться роками і роками провадити уперту, повсякденну роботу…» Повсякденну й уперту, Володю! «…щоб двадцятимільйонне розпорошене селянське господарство організувати навколо трактора, комуни, колгоспу, артілі…» Роки і роки! А ти — до весни половину села у артіль!
— То що ж це виходить?.
— А соціялізм для кого ми, Володю, будуємо?
— Як, для кого?"
"— Тільки для себе чи й для отих, що після нас по оцій землі ходитимуть? Якщо тільки для себе, щоб отак: дайош на завтра соціялізм, бо нам дуже свербить побувати у ньому, а після нас — хоч і трава не рости… Тоді що ж, тоді й справді можна зігнати силоміць всіх дядьків до артілей та й оголошувати соціялізм… От ти, Володю, про світову революцію мрієш, — продовжував далі Ганжа.
