Автор
Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом....
Щоб забезпечити тобі, Володю, повну перемогу над супротивником…
Але Володі зараз не до жартів. Добре, звичайно, було б закрити власну церкву, та коли доля їх обділила, то треба шукати інших шляхів утерти носа данилівцям.
— А що, як ми оголосимо війну всім іконам?
— Іконам? Яким?
— Та образам, що по хатах висять. Знесемо їх на вигін та й спалимо."
"— Спалити, Володю, не штука, — погоджується неначе Ганжа. — А от попробуй їх знести. От до Марти Лисючки підеш за образами?
— Ні,— неохоче зізнається Володька.
— А до баби Наталки?
— Не піду.
— І я, брате, не піду. Не піду і вам поки що не раджу. Бо зачепите — буде вам війна на два фронти. І хто його знає, який фронт страшніший: данилівські комсомольці чи наші жінки. Ці як ударять із тилу, то з твоєї армії, товаришу командуючий, тільки пір’я полетить!
— Що ж нам тоді робити? — уже зовсім зажурився Володя.
— Підготувати хорошу революційну виставу.
— Виставу підготуємо… Тіки виставою данилівцям носа не втреш: у них сільбуд он який! Тут треба таке втнути, щоб їм у носі закрутило! Дядьку Василю, а що, як ми візьмемося до весни організувати колгосп?
— Як же ви його організуєте?
— А отак: кожен комсомолець запишеться… — почав знову загинати пальці Володя.
— А як не запишеться?
— Тоді ми його — з комсомолу! — рубає рішуче Володя. — Хочеш у комсомолі лишатися — сам іди до артілі й батьків за собою тягни… А якщо піонерів іще підключити — півсела до весни усуспільнимо!.. Ви чого смієтесь?
— Дивлюся оце на тебе, Володю, та й думаю: чи і я колись отаким був?
— Яким? — набурмосився враз Володя.
— Отаким… Нy, як би тобі сказати… нетерпеливим, чи що, — підбирав найделікатніше слово Ганжа.
— Чого ж це я нетерпеливий?
— Дуже легко все в тебе виходить. Зібрав, наказав — і маєш артіль. А ти подумав, що з отаких наказів тільки чорти плодяться? Що з примусу й дівка не мила?..
— При чому тут дівка? — так і спалахнув Твердохліб, бо здалося йому, що дядько Василь натякає на його стосунки з Марусею.
— Ти, Володю, директиви п’ятирічного плану вивчав?
— Ну вивчав.
— То як там про колгоспи написано? До кінця тридцять другого року усуспільнити п’ятнадцять відсотків…
— Ну, й що з того, що написано!
— Ти не запріг, то не нукай! — аж розсердився Ганжа. — А не хочеш слухати по-людському, то я з тобою і часу витрачати даремно не стану!
Дістав тютюн, скрутив цигарку, запалив. Курив і потроху відходив: тепленьким, легенько-насмішливим димком заволікався погляд Ганжі.
— Я тобі, Володю, добра хочу.
